02-03-2023
Захищати Україну - це честь! Боєць, який лікується у Клеванському госпіталі, розповів про воєнні будні
Сержант Збройних Сил України Сергій Фабрика з 2014 року захищає Україну. Зараз він проходить реабілітацію у КП «Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни». Сергій з села Стара Осота Кропивницького району Кіровоградської області.
Йому 46 років і це вже його друге поранення. Про війну, поранення та особисте Сергій Фабрика розповів прессекретарю обласного госпіталю.
- Мені сподобались слова Антіна Мухарського, котрі він сказав своїм батькам ще в 1993 р. Йшлося про те, що при голодоморах, епідеміях та війнах виживають завжди гірші, а кращі гинуть. Бо кращий у дитини не відніме, швидше помре, чим забере у дитини чи в сусіда. А гірший не гидує нічим. Так от, мене лякають наслідки цих подій… Оскільки геноцидами вибивається нація, як така. Тому, що насамперед геноциди знищують самих сильних і якісних, - поділився думками Сергій Фабрика.
- Скільки Вам років?
- Мені 46. З них дев’ять років, як я «Єгер» і вісім років, як «Злобний гном». Служба почалася в 2014. Відвів сина до школи і пішов на війну.
- Де Ви проходили службу?
- Служив в 57 бригаді. Колись була Кіровоградська, потім її ППД було в Каховці (зараз окупована Каховка), то ми знову сформовані з Кіровограда (тепер Кропивницький).
- Скажіть, а де Ви отримали поранення?
- Цього разу в районі Херсона, населений пункт Сухий ставок. Того разу, в 2015 році, під Горлівкою.
- Скільки часу Ви воюєте?
- Та я воюю «от куті до Різдва» (сміється). В 2014р. - пішов, в 2015р. - був поранений.
В 2015 році в другій половині червня ми відбивали Зайцеве. Залишалася одна ділянка. Коли ми підійшли під Нікітовку, там виявились сепаратисти і укріпились вони досить сильно. Було поле, яке зимою добре прострілювалось, проте аграрії засадили його амброзією (заввишки близько двох метрів). Ворог почувався впевнено на своїх позиціях, тому поле ніхто не мінував. Завдяки цьому нам вдалося добратися до самої вишки, а звідти (понад амброзією) чудово видно. Залишалося менше 200 метрів до їхніх позицій… За чотири хвилини бою ми знищили дві ротації. Чеченці (кадировці) заїхали на ротацію і вороніжські десантники виїжджали із ротації. Увесь бій тривав 4 хвилини, 60 загиблих з їхньої сторони, а з нашого боку троє поранених і один загиблий військовий. Вони зовсім на нас не чекали. Бо ж хто піде по амброзії в період цвітіння (то був серпень місяць)?? Знайшлися такі. Кадиров на мене ображений, мені в полон не можна (сміється). Тяжке було поранення, я після нього шість років вичухувався. У 2021 році я ще ходив з паличкою, а з початком повномасштабного вторгнення вже бігав у розгрузці.
- За яких обставин Ви отримали поранення у 2022?
- Цього разу я вижив після бомбового удару. ФАБ 500 (фугасна авіабомба) вляглася менше десяти метрів від мене.
- Після цього рідко виживають, адже так?
- Зазвичай рідко. Мене відкинуло метрів на 20, вкинуло в попередню вирву і присипало, тільки черевик виглядав.
- А як ви дихали?
- Не знаю, як я дихав. Мене побратими відкопали.
- Враховуючи обставини, Ви добре виглядаєте.
- Так. Я три місяці пролежав на спині. Розтрощило три хребця, а спинний мозок залишився цілим. Це дивувало і дивує, до цього часу, всіх. І коли говорять, що в той момент мене тримав мій Янгол-охоронець, то мушу сказати, що крила я йому сильно постирав. Це вже Бог мене в долонях тримав, бо тут по-другому бути не може. Опіки були сильні. Соломкою пахнув півтора місяці, кабанчиком смаженим пахнув (сміється). Шкіра на голові припеклася до кісти, частково кістка відмерла. Пізніше її почистили, виявили там живі тканини і кістка відновилася, бо мали ставити імплант. Гідроторакс обох легень (дихання було практично паралізоване), контузія кишечника, цього разу з великими крововиливами. Мене знову різали, чистили, мили. Ноги частково побиті - зажили без гіпсів, руки були в гіпсах три з половиною місяці. Того разу за пораненням була одна клінічна смерть, цього разу три.
- Що Ви бачили коли були ТАМ?
- Я бачив покійного побратима «Барса». Великий крейдяний куб, ми з ним сидимо, куримо, балакаємо і я чую: «Єге-е-е-ер!!!!». Але все інше, не таке, як зазвичай. Якби і дерева… ну не таке і все. Взагалі обстановка НЕ ТАКА, будинки без вікон. Будинки – не будинки, рідко розкидані, наче куби. Знов чую: «Єге-е-е-е-е-е-р!!!!!». Кажу: «От трясця і тут без мене не справляться!»(сміється). Кидаю недопалок, прокидаюся, а наді мною жінка з дефібрилятором стоїть. Я їй кажу: «Чого кликала?!», а вона повертається і каже: «Він балакає…»
- Як проходить Ваша реабілітація?
- У неділю був місяць, як я почав ходити. Через кожні пару днів я помічаю за собою невеличкий прогрес. Єдине, що дуже дошкуляє біль. В мене пошкоджено хребет, цього разу. А взагалі то за два поранення в мене цілими лишились язик та серце (сміється).
- Які у Вас плани на майбутнє?
- Ці шість років, котрі мене в армію не брали, мені було нудно.
- І у Вас з’явилося хобі?
- Так, і не одне. Я взагалі вважаю себе багатою людиною. Бо нормальна людина має одну роботу і одне хобі. В мене немає роботи і чотири хобі: бджоли, свині, страйкбол і столярство.
- А що таке страйкбол?
- А тепер про страйкбол. Я створив «Військово-патріотичний центр тактичної підготовки» на базі страйкбольного озброєння. Страйкбольна зброя максимально схожа на бойову навіть по вазі. Екіпірування повністю бойове.
- Подібно до пейнтболу?
- Так, але стріляє не фарбою, а пластиковими 6-ти міліметровими кульками. Займався тактичною підготовкою, стрілецькою підготовкою, тактична медицина, орієнтування на місцевості, визначення власної точки, або пошукової точки, пошук людей за певними координатами, користування радіозв’язком та інше.
- З якою віковою категорією Ви працювали?
- Від 10 до 60 років. У нас було двоє малих хлопчаків, їх називали «бойові миші». Вони з’являлися нізвідки і добрих дядьків просто «виносили» (сміється).
- Тобто це було одне із Ваших хобі?
- Саме так. Бджоли, свині, страйкбол і в мене столярка потужна. Я займався меблями, це було реальне хобі я на цьому не заробляв.
- Ви захоплюєтесь літературою, щось читаєте наразі?
- Не читаю.
- Добре. А з прочитаного раніше можете щось порекомендувати?
- Василь Піддубний «Татова донечка». Потім, можу порадити книгу мого побратима Дмитра (згадує прізвище), «Демон» його позивний… Дмитро Степаненко «Фронтовий щоденник: окопні історії». Там я до речі «Злобний гном».
- Для чого позивні військовослужбовцям?
- Я хлопців пам’ятаю виключно за позивними. Усі позивні вони заслужені, вони не вигадані. «Рембо» просто так не вийде, скільки себе так не обзивай. Як воно «Кізяк», то воно «Кізяк» (сміється).
- За що Ви воюєте?
- Я воюю за Україну, яку я люблю. Не любив, не буду любить, а вже люблю. І коли кажуть: «З Україною в серці», я кажу цього мало – «З Україною до смерті!».
