12-04-2022

Андрій Пехотін: «Те, що ми побачили в Чернігові, Тростянці, перевернуло світогляд»

"Скільки кілометрів за ці тижні вже проїхали", - з цього починаємо розмову з Андрієм Пехотіним, який днями повернувся з чергового гуманітарного рейсу. На хвилину замислившись, відповідає: «Знаєте, навіть не рахували… Якщо приблизно, то 6 тисяч кілометрів уже «намотали».

Андрій Пехотін – депутат Рівненської обласної ради, очолює постійну комісію з економічних питань та комунальної власності. А також є директором комунального підприємства «Управління майновим комплексом» обласної ради.

Останні кілька тижнів тричі побував в «гарячих» регіонах з гуманітарною місією. Разом з однодумцями з Клесівської громади, звідки родом, розвозили допомогу військовим та цивільним.

А.П.: - Першу поїздку ми організували в Запорізьку область, - розповідає Андрій Пехотін. - Хотіли звідти максимально близько доїхати до Маріуполя, щоб якось передати туди допомогу. Це була найнебезпечніша поїздка. По дорозі в місто Кам’янське, яке під контролем України, неподалік Степногірська ми потрапили під обстріл. Між цими населеними пунктами стояв наш блокпост. В той час, як ми проїжджали неподалік, його почали обстрілювати. За 60-70 м від нас був один «прильот» в поле. Здійнялася курява. Одразу вдарили вдруге, ще ближче, метрів за 50. Теж у поле. Ми розвернулися і якнайшвидше поїхали назад - в Оріхів. Це крайній вільний від окупантів населений пункт дорогою із Запоріжжя до Маріуполя. Тут поспілкувалися з головою громади, залишили частину допомоги. Повертатися в Кам’янське було вже небезпечно.

(Під час першої поїздки в Запорізьку область допомогу розвозили як цивільним, так і військовим)

Цю поїздку, за словами Андрія Пехотіна, організували спільно з благодійними фондами Рівненської та Волинської областей. Доєдналися і жителі його рідної Клесівської громади. Зібрали допомогу не лише цивільним, а й військовим: бронежилети, продукти харчування, засоби гігієни. Одну частину  розвезли на блокпости, іншу залишили в Запоріжжі, куди приїжджають чимало переселенців з Маріуполя. Поїздивши тими територіями, зрозуміли, що на допомогу в першу чергу чекає місцеве населення та переселенці з сусідніх областей, де ведуться активні бої.  

РОР:  - Чого найперше потребують люди в регіонах, які найбільше постраждали?

А.П.:  - Знаєте, що попросили нас військові на Запоріжжі?.. – Передати їм червоно-чорні прапори УПА та  портрети Степана Бандери. Повірте, хлопці там дуже «заряджені», вмотивовані, готові боротися виключно до перемоги! Ними керує не лише свідомий вибір захистити свою країну, а й злість за вчинені окупантами звірства в першу чергу, над мирним населенням, - розповідає Андрій Пехотін.   

Якщо говорити про цивільних, то нас часто зустрічають зі сльозами. Адже необхідно практично все! Там, де побували ми,  - а це Тростянець, Суми, Чернігів,  - десятки тисяч людей довгий час живуть без світла, води, тепла… Місцева влада потроху все відновлює, звісно. Однак це робота не одного тижня, не одного місяця. Адже масштаби руйнувань в деяких місцях вражають. Центральна частина Тростянця зруйнована, Чернігів зруйнований, околиці міста росіяни майже  зрівняли із землею…

Те, чим ми реально можемо допомогти, - це продукти харчування, засоби гігієни. Тому прийняли рішення формувати готові продуктові пакети. Для цього у Клесові вистачає волонтерських рук. Крім того, люди приносять вже розфасовані вареники, котлети, тушонки, які необхідно просто розігріти. Це дуже зручно в тих умовах, в яких живуть люди.  Адже готують переважно на вогнищах простонеба у дворах будівель, які вціліли.

(У Чернігові)

У той же час, каже Андрій Пехотін, допомога прямує звідусіль. Дорогою вони зустрічали волонтерів з Франківська, Волині, з громад, що на півдні Рівненщини. Однак, незважаючи на десятки тон, які прямують на Схід, Південь України, на Київщину, потреба є і ще довго залишатиметься. Відтак, переконаний, волонтерський рух не може збавляти обертів.

А.П.: - Знаєте, про що нас запитували люди?.. Коли ми знову приїдемо? Бо розуміли, що допомоги, яку ми привезли, їм вистачить щонайбільше на тиждень. Вони дуже бояться, що про них забудуть.

РОР: - Але ж у населення звільнених територій є можливість виїхати, наприклад, в області Західної України?  

А.П.: - Так, ми пропонували людям забрати їх на Рівненщину, організувати проживання або на території нашої області, або, на їхній вибір, якоїсь іншої. Навіть пропонували доправити їх в будь-яку з європейських країн, які сьогодні приймають українців. І наголошували, що це все  - безкоштовно. Але ніхто не виявив бажання їхати. Ми навіть залишили свої контакти, якщо раптом хтось-таки наважиться. Минуло вже кілька днів – жодного дзвінка, - каже Андрій Пехотін.

РОР: - Як ви це пояснюєте?

А.П.: - Як не парадоксально звучить, але для тих, хто залишається в зруйнованих містах і селах, бути вдома  - надійніше, аніж їхати в невідомість. Більшість з тих, із ким ми спілкувалися, більше не мають даху над головою – їхні будинки і квартири зруйновані. Однак їхати з рідної землі вони однаково не хочуть. Це важко пояснити.  

РОР.: - Можливо, вони просто є патріотами своєї землі?  

А.П.: - … З того, що відчув особисто я. Частина людей насправді не приховують свого патріотизму, своєї українськості. Це розумієш під час розмови. На жаль, є невеликий відсоток тих, хто все одно буде займати проросійську позицію. І з цим поки що нічого не зробимо. Однак, ті, хто навіть після подій 2014 року залишався, так би мовити, на нейтральних позиціях («тільки б в нас не стріляли»), сьогодні однозначно на боці своєї держави, своєї армії. І знаєте, що стало вирішальним для цього «зламу»?.. Та жорстокість і те насильство, з якими близькі, як вони вважали, росіяни, вчиняють звірства: над їхніми родичами, їхніми сусідами, їхніми містами та селами. Страх та ненависть відносно «братів», які виявилися ворогами, можуть зародити в цих людей  паростки справжнього патріотизму та любові до України. Бажання якнайшвидше все відбудувати.  

Однак поки що, живучи у підвалах, люди перш за все думають про те, як їм вижити. Сьогодні з 300 тис жителів Чернігова у місті залишається приблизно 120 тис людей.

Андрій Пехотін поділився ще одним спостереженням. Це здатність жителів зруйнованих міст до самоорганізації. Навіть в умовах, де це, здавалося б, неможливо.

А.П.: - В Чернігові ми заїхали в двір однієї з девятиповерхівок. Просто у дворі жителі організували польову кухню. Готують тричі на день в режимі чергування. Тобто діляться одне з одним водою, продуктами, в кого які залишилися, і, відповідно, їдять те, що приготували разом. І це дало їм можливість вижити.

Інша історія, яка мене також приємно вразила в Чернігові. В підвалі одного з навчальних закладів живуть 150 людей (коли були обстріли, там ночувало і до 300 чернігівців). Вони самоорганізувалися, обрали собі коменданта, по черзі готують їсти, домовилися про генератор, який їм час від часу привозять, щоб підзарядити телефони, павербанки, ліхтарики. Люди навіть в таких умовах підтримують порядок і тримаються разом. Ми їм привезли матраци, бо ночували вони просто на ковдрах, які стелили на бетонну підлогу.

(Тростянець)

РОР: - Якщо говорити про масштаби руйнувань, про ті втрати, які вам довелося побачити на власні очі, що вразило найбільше?

А.П.: - Те, чого я не забуду ніколи, це тіло розірваної корови, яке лежало в полі на околиці Чернігова.  Господарі, перед тим, як виїхати з міста, просто випустили худобу на волю. Бо ж корів із собою не забереш… Так ось вона досі лежить там з середини березня.

До речі, на околицях міста є й вцілілі будинки. Є люди, яким вдалося вижити, бо вони переховувалися в погребах. Ми також привезли їм допомогу.  

Вразив вщент зруйнований центр Тростянця: там автовокзал, залізничний вокзал. Там і досі стоїть розбомблена техніка росіян. Зайнявши місто, звідти вони били по наших позиціях з «саушок». Я поспілкувався з групою молодих людей, які заряджали свої телефони просто в зруйнованому центрі міста. Там вціліли сучасні зупинки із сонячними батареями та USB-входами.  Так от ці молоді люди розповіли, що в перші дні орки «за наводкою» ходили по будинках і шукали жінок та чоловіків, які свого часу воювали в АТО. Кого знайшли, їхня доля досі невідома...

Інша жінка, яка працює в місцевій лікарні, розповіла, що коли до Тростянця зайшли перші російські військові, то фактів про масові знущання над місцевими не було. А вже після «ротації», за словами жінки, місто зайняли справжні варвари з так званих ЛНР і ДНР, а також кадирівці. І вже в перші дні до лікарні привезли 15 дівчат, над якими жорстоко познущалися. Ці нелюди заходили в кожен дім, забирали в людей їжу, консервацію. Знаючи про це, людям все ж вдавалося дещо заховати, і завдяки цьому вижити. Під окупацією вони пробули більше 30 днів, практично з перших днів вторгнення в Україну. Тому навіть не мали шансів виїхати з міста. 

Але, знаєте, що в цій ситуації вражає?.. Переживши таке, втративши все, люди не жаліються, що їм ніде жити, – вони щасливі, що залишилися живими. І дуже бояться, щоб війна не повернулася на їхні території. Бояться, щоб про них не забули.

(Тростянець)

Тому, переконаний Андрій Пехотін, державі є сьогодні про що думати, і чим займатися. Зараз починають реалізовувати ініціативу уряду про 10 млн. продуктових пакетів для жителів найбільш постраждалих регіонів. У той же час, наголошує, першими це почали робити саме волонтери. На сьогодні, за інформацією волонтерських штабів, які діють при церковних громадах різних конфесій, розвезено вже 100 млн таких пакетів. І робота не припиняється. Волонтери постійно моніторять ситуацію, яку допомогу і де чекають в першу чергу. І на основі цього формують гуманітарні вантажі і організовують поїздки.   

РОР: - Тож останнє запитання: червоно-чорні прапори хлопцям на передову плануєте везти?

А.П.: - Наступного тижня плануємо їхати у два напрямки: Миколаївська область, Баштанка і навколишні села, які наші військові успішно відвоювали. І другий напрям – знову в бік Маріуполя. Якщо все вдасться, то привеземо хлопцям також і прапори.